 |
*** |
 |
|
Что ещё...
***
На книгу «Девочка и мертвецы»
И вот девочка — добрая, послушная, работящая, жалостливая. Среди злых, пьяных, тупых, жестоких, предающих, мёртвых при жизни и после неё.
***
На книгу «Девочка и мертвецы»
Najnowsza powieść Władimira Danichnowa, „Dziewczynka i umarli" jest, przynajmniej na razie, moim cichym faworytem do miana najlepszej rosyjskojęzycznej powieści SF minionego roku. „Migrant", nowa powieść Mariny i Siergieja Diaczenków, sprawiła mi natomiast spory zawód. Wizja zwycięskiego komunizmu, przedstawiona w powieści „C.C.C.M" Marii Czepuriny, odczytana na poważnie — przeraża; na szczęście — powaga jest w tym przypadku wysoce niewskazana.
***
На книгу «Девочка и мертвецы»
Ещё более странное произведение, чем всё, прочитанное мной у этого автора ранее. Воротить меня стало на пятой странице. Но после десятой стало понятно, что уже не оторваться.
Девочка и Чевенгур
На книгу «Девочка и мертвецы»
Эта книга явно имеет большое будущее — у нее есть главный признак так называемой «настоящей литературы» или «литературы для интеллектуалов»: после нее хочется пойти и проблеваться.
«***» Чорна ящірка (на украинском)
Цю чудову антиутопію (за сумісництвом — гостру соціальну сатиру), як показала практика, можна проковтнути одним духом — за неповних п’ять годин. Втім, для цього треба мати міцні нерви та міцний шлунок.
Мова Даніхнова — яскрава та сильна, і для людей слабкодухих це лише погіршує ситуацію, адже здебільшого в книзі відбувається суцільний жах. Головну героїню, Катю, постійно б’є опікун — і водночас постійно переконує, як він самовіддано дбає про неї. Полями, а потім і містами далекої незнаної планети, де відбувається дія, бродять живі мерці: такий вже дивний вплив має на мертві людські тіла місцевий сніг, який, здається, зовсім навіть і не сніг. Життя в містах та селах із пафосними назвами Лермонтово, Єсеніно та Пушкіно аж ніяк не тягне на поетичне: бідність, п’янство, мат і жорстокість. Мертвяки їдять живих — що звично для зомбо-жанру. Живі теж їдять мертвяків — що вже менш звично. Словом, треба, як уже було сказано, мати міцний шлунок на таку прозу.
Але тим, хто зможе не відкласти книгу вбік, вона віддячить сторицею. Бо це справді дуже тонка і ядуча сатира на сучасне російське (та й ширше — пострадянське) життя, і моторошна вона не так своїми живими мерцями та сценами кривавого насильства, як портретною схожістю із занадто знайомими реаліями. Не дивно, що російський читач прийняв книгу, судячи з відгуків у Інтернеті, неоднозначно — надто вже чесно змальовує вона сучасність. Ніякі зомбі та летючі зайці не спроможні збити читача з пантелику та переконати, що перед ним — фантастика.